Аудіогід українською

Привіт, мене звати Рудольф Юнґ, я німець. Ні, не так, я - галицький німець. І сьогодні саме я буду вашим гідом по Музейно-культурному центру “На Унтервалю”. Я народився тут, в Унтервальдені, у 1920 році тут я провів своє раннє дитинство та юність. У нас була хата, яку збудував ще мій дідусь Крістіан з бабцею Матильдою. У 1938 році ми вперше збирали урожай яблук, груш та слив у саду. Цей сад ми посадили кілька років перед тим разом з моїм батьком - Карлом. В Унтервальдені в мене були чудові друзі - німці Франц, Луїза, Матильда та Якуб, євреї - Іцко та Аарон, поляк Ладек та українці - Влодко та Микола.

Тут не важливо було якою мовою ти говориш. Важливо було порозумітись. Тому ми говорили німецькою, звісно, але також досить добре знали розмовну українську та навіть польську...

Кожної неділі вранці всі розходились по своїх храмах. Ми, німці, йшли до євангелістської кірхи, українці - до греко-католицької церкви, а поляки - в сусіднє село Погорільці в костел. Якщо в нас в Підгайчиках-Унтервальдені переважало українське та німецьке населення, то в Погорільцях - українське і польське.

Пам’ятаю як ми з батьками їздили кілька разів на різдвяну вечерю до тітки Нелі в німецьке село Добцау за Перемишлянами. Вона вийшла заміж за дядька Кароля і жила там. Поїздки на возі були доброю розвагою, адже по дорозі на Ринку в Перемишлянах мама постійно купувала нам льодяників - півників. В Добцау теж було багато німців, а ще там були славні німецькі музики. До речі, чудовим музикою там був пан Рудольф, який мав дружину-українку Тетяну.

Я ж кажу, в нас було ідеальне життя. Але озирніться навколо. Якщо ви стоїте біля входу в Музейно-культурний центр “На Унтервалю”, то ви можете побачити лише уламки.

Отже, розпочнемо з того, що світ моєї юності зруйнувала Друга світова війна. Це сталось після 17 вересня 1939 року, коли радянські війська зайняли Східну Галичину. У жовтні-листопаді по німецьких селах почали з’являтись агітатори, що закликали німців “назад додому”. Мої батьки не довго вагались з рішенням, як би боляче не було залишати батьківський дім і все нажите тут. Вони добре пам’ятали Велику війну, коли у 1914-18 роках наш рідний Унтервальден кілька знищувався майже дотла російськими військами, що спочатку наступали на Львів, а потім звідти втікали. Тому відразу в листопаді 1939 року ми покинули рідну хату. Мама з сестрою поїхали залізницею зі станції Лагодів. А ми з батьком зібрали все, що могли, на віз, запрягли у нього пару наших коней, припнули ззаду корову і вирушили у кілька денну подорож. Через центральну Польщу ми вирушили до переселенчих таборів в околиці теперішнього Гданська, а тоді - Данцігу. Там ми зустріли маму і сестру і вже разом за кілька років поїхали в нову домівку - в Нойгоф біля Гільдесгайму.