Як німецький Айнзіґен у серці Розточчя став українським Дев’ятирем?

Сьогодні від крайньої хати Дев’ятира до польського кордону — трохи більше 800 метрів. І, як би це не звучало дивно, але за цим, часто дуже умовним, кордоном, що проходить через сосновий розточанський ліс, знаходиться сучасне польське село (що більше нагадує кілька об’єднаних хуторів), яке також називається… Дев’ятир.

Чому так? Розповідаємо тут!

Багатокультурна громада Девʼятира-Айнзіґена

У XVI столітті знаходимо першу згадку про село Дев’ятир в Любачівському старостві.

А вже наприкінці XVIII століття, в межах Йозефінської колонізації Галичини, на землях давнього Дев’ятира, впритул до села, 20 німецьких сімей засновують свою колонію. Перші поселенці прибувають сюди у 1783 році та називають її Айнзіґен (нім. Einsingen) — на честь одного з чиновників, що займався плануванням переселенських процесів у Галичині, Матіаса фон Айнзера (нім. Mathias von Ainser).

Протягом понад 150 років спільноту Дев’ятира-Айнзіґена творили українці, поляки, німці та євреї, що підтверджують статистичні дані. Наприклад, за даними Володимира Кубійовича, станом на 1 січня 1939 року в селі Айнзіґен мешкало 310 осіб, з них 35 українців-греко-католиків, 5 поляків, 10 євреїв і 280 німців, а в Дев’ятирі — 2260 мешканців, серед яких 2060 українців-греко-католиків, 90 українців-римокатоликів, 10 поляків, 40 євреїв і 60 німців.

Цікаво, що до Другої світової війни Дев’ятир складався з численних присілків: Долина Дунаєцька, Долина Попова, Мочари, Тростянка, Ковалі, Чорнії, Лосини, Сорочі Лози, Керниця, Луг, Солотвина, Грушки та Айнзіґен (адміністративно окреме село, а до 1934 року навіть самостійна гміна).

Подібна ситуація була типовою для цих теренів: сусідні села Смолин, Верхрата, Радруж та Брусно Старе також складалися з кількох присілків. Іноді вони мали власні школи, не будучи при цьому самостійними адміністративними одиницями. Наприклад, у складі села Старе Брусно був присілок Хмілі, де діяла окрема школа.

Розташування Дев’ятира в густонаселеному регіоні, оточеному ремісничими центрами — Старим Брусном (видобуток і обробка каменю) та Потеличем (гончарство) — сприяло розвитку місцевих ремесел. Відомо, що на початку ХХ століття місцеві українці займалися гончарством (понад 17 майстрів), а серед німців були каменярі, й у селі існував власний каменолом.

Будинки колоністів зазвичай суттєво відрізнялися від місцевих: вони були майже втричі більшими за традиційні українські хати та будувалися переважно з каменю, рідше — з дерева. До сьогодні більшість збережених німецьких будівель у Дев’ятирі — як житлових, так і громадських — кам’яні.

Айнзіґен був протестантським євангелістським селом. Місцева німецька громада одразу ж заснувала приватну школу та молитовний дім. У 1886 році німці збудували храм, який адміністративно належав до парафії в Райхау (нині — село Подлєсє в Польщі, за 19 км на захід від Айнзіґена). До сьогодні в селі збереглася будівля євангелістської школи (збудована у 1903 році) та колишній Німецький дім (Deutschen Haus), нині — сільський будинок культури.

Спогади

"Айнзінґен, 19 км від Райхау, заснований у 1783 році.

Як не дивно, але в першій посвідці, виданій офіцером-поселенцем Кранцберга, ця колонія не вказана. У ті часи число сімей Девʼятира (назване на честь русинського [українського] села) подається як 33, а кількість душ як 168, усі протестантського віросповідання.

У третій посвідці село називається Айнзінґен. Як тільки виникло поселення, було збудовано німецьку школу та молитовний будинок. Релінійна громада, хоч була і залишалася більшою, була приєднана офіційно до протестантської парафії в Райхай. 

9 березня 1836 року згоріла половина поселення, школа й молитовний будинок. 

Ще в 1837 році було збудовано кам'яний будинок школи, а в 1842 році під одним дахом з молитовним будинком збудовано зал. 

У 1886 р. збудовано муровану церкву, а в 1903 р. на місці старої школи поставлено нову.

У 1900-1903 роках вісім німецьких родин емігрували з Айнзінгена (до Боснії в районі Дервент, до Позена та Америки). Ця хвиля еміграції, заохочена прусськими агентами, позбавила такої і інші колонії та все німецьке населення Галичини багатьох добрих людських ресурсів. Особливо від цього постраждала парафія в Райхау."

Спогади про мою батьківщину Галичину

Райхау, Айнзінґен, Дойчбах, Фельзендорф, Смолін, Лінденау

Старший церковний радник проф. Йоганн Якоб Вольфер – Галичина

[Джерело http://www.wolfer.at/]

Переселення та зміни після Другої світової війни

З осені 1939 року громада Дев’ятира-Айнзіґена зазнала непоправних втрат і змін.

У жовтні 1939 року розпочала роботу змішана німецько-радянська комісія з питань евакуації, а 16 листопада СРСР та Третій Рейх уклали договір про переселення німців з територій, що відійшли до СРСР, та українців і білорусів із земель, окупованих нацистами. Восени 1939 — взимку 1940 років усе німецьке населення Айнзіґена було депортоване до Вартеланду (анексованої нацистами частини Польщі) в околиці Познані. Там переселенці після тривалого перебування у таборах отримували господарства, з яких нацисти виселили місцевих поляків. Однак чимало з цих німецьких родин згодом стали жертвами польського підпілля й змушені були тікати.

Відповідно до Договору про державний кордон між СРСР і Польщею від 16 серпня 1945 року кордон проліг просто через село. Частина Дев’ятира відійшла до Польської Народної Республіки, а адміністративний центр, кілька присілків та колонія Айнзіґен залишилися в складі УРСР.

Після радянської окупації хутір Айнзіґен увійшов до складу Дев’ятирської сільської ради Рава-Руського району Львівської області. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 15 серпня 1944 року «Про перейменування, уточнення та внесення змін у найменування деяких міст, районних центрів і районів Української РСР» хутір отримав назву Залізний.

Після чергового коригування кордону в 1948 році адміністративний центр села Дев’ятир відійшов Польщі, а колишній німецький Айнзіґен став українським Дев’ятирем.

Тому й до сьогодні по обидва боки польсько-українського кордону існують два Дев’ятири. В українському збереглася німецька культурна спадщина: кірха, школа, Німецький дім і кладовище. А в польському залишилися українські пам’ятки: руїни греко-католицької церкви, каплиця на воді та цвинтар.

У 1990-х роках громада українського Дев’ятира відновила кірху та облаштувала в ній греко-католицьку церкву Воздвиження Чесного Хреста. А в польському Дев’ятирі, на присілку Солотвина, сім’я українців Теклі та Нестора Ничаїв у 1984 році збудувала дерев’яну каплицю Різдва Пресвятої Богородиці, яку нині обслуговує греко-католицький священник із парафії у Гребенному.

Підготував куратор МКЦ "На Унтервалю"

Станіслав Клосовський